В історії слов’янства є дві цікаві назви, які при своїй подібності відповідають різним за часом, територією і значенням державним утворенням. Мова йде про держави Рось та Русь.

Виникнення назви Рось тісно пов'язане з домінуванням у слов'ян древнього світогляду (волхвізму), в якому поняття «рос» - означало духовно просвітлену людину, того хто володіє давнім світоглядом, знаннями Прави (світобудовчого закону) і осмислено діє відповідно до заповітів Праотців (волхвів-укрів, рахманів). Абревіатура «рос», при цьому, означала – «Рівні Отців Святих», підкреслюючи духовну велич людини, її високий ірійний рівень.

Рось – це річка на Придніпровській височині яка в 1-6 ст. н.е. носила назву Красна річка (тобто Красива річка). Так її називали в другій половині 1-го ст. н.е. роси та сармати-роксолани (союзники росів) в період протистояння з імперією готів та оборони кордонів Дулібії Рось.

Назву Роська річка (річка роської слави) отримала після успіху росів в протистоянні з обрами-аварами у кінці 6 ст. н.е. Авари хотіли покарати росів-слов’ян-дулібів (антів, як їх називали візантійці та готи) за власні військові невдачі під час свого переселення на захід. До того ж вони прагнули грабунку на землях сусідів (rivne-surenzh.com.ua).

Велике переселення народів – це умовна назва сукупності етнічних переміщень в Європі в IV-VII століттях, головним чином з периферії Римської імперії на її територію. Велике переселення можна розглядати в якості складової частини глобальних міграційних процесів, що охоплюють сім-вісім століть. Характерною особливістю переселення був той факт, що ядро Західної Римської імперії (включаючи в першу чергу Італію, Галлію, Іспанію і частково Дакію), куди попрямувала в кінцевому рахунку маса германських переселенців, до початку V століття нашої ери вже була достатньо густо заселена самими римлянами і романізованими кельтськими народами. Тому Велике переселення народів супроводжувалося культурними, мовними, а потім і релігійними конфліктами між германським і романізованим населенням. Велике переселення народів заклало основу протистояння між германськими і романськими народами, що в якомусь сенсі дійшло і до наших днів. В переселенні активно брали участь слов’янські народи, тюрки, іранці (алани) і фінно-угорські племена.

Епоха Відродження або Ренесанс – цеепохав історії культури Європи, що прийшла на зміну культурі Середніх віків і передує культурі нового часу. Хронологічні рамки епохи – початок XIV-остання чверть XVI століть і в деяких випадках – перші десятиліття XVII століття (наприклад, в Англії і, особливо, в Іспанії). Відмінна риса епохи Відродження – світський характер культури і її антропоцентризм (тобто інтерес, в першу чергу, до людини та її діяльності). З’являється інтерес до античної культури, відбувається ніби її «відродження» – так і з’явився термін.

Історія становлення та розвитку духовної влади у давніх слов’ян майже не досліджена. Наявні джерела інформації про неї поверхові, уривчасті, недостовірні та в більшості належать принциповим опонентам та ворогам слов’янського світогляду.

До того ж, симпатики, зацікавлені у вивченні такого світогляду, внаслідок обмеженності першоджерельної інформації, користуються саме такими матеріалами, сприймаючи їх за ґрунтовні та правдиві.

Теорії, збудовані на такій основі, лишень поглиблюють проблему та віддаляють нас від подій минулого, від розуміння причетності предків до духовного конфлікту особливого значення.