Мальтузіанська криза перенаселення була брутально і швидко подолана внаслідок страшної епідемії, перед якою європейці виявилися безпорадні. Бубонна чума, названа в європейській історії Чорною Смертю, – це хвороба гризунів, спричинена бактеріями, які розносяться їхніми блохами. Там, де люди і гризуни вступають у тісний контакт, як у перенаселених містах, хвороба може перекинутись на людей. Пошесті бубонної чуми спалахують унаслідок циклічних процесів, які тривають століттями. Відомостей про неї ми маємо небагато, але, мабуть, епідемія бубонної чуми пустошила Європу в шостому сторіччі у зв'язку зі зменшенням населення та іншими нещастями в пізній Римській імперії. Десь наприкінці восьмого сторіччя епідемія зникла з європейської території, і Європа загалом не знала великих пошестей на протязі п'яти сторіч.
Нова поява бубонної чуми в чотирнадцятому сторіччі добре задокументована. Бацила жила в популяціях гризунів у Центральній Азії, мабуть, розтривожених змінами, які відбувалися в кліматі. Наприкінці 1340-х та 1350-х рр. епідемія бубонної чуми косила людей на величезних територіях, від Китаю до Індії, від Гренландії до Марокко. Хворобу, певне, було завезено до Європи на кораблі з Південної Русі або з Близького Сходу, де чума спалахнула раніше, ніж у Європі. Ґенуезці мали торговельний опорний пункт у Південній Русі на Чорному морі, місто-фортецю, яке називалося Кафа. Коли татари обложили Кафу, в їхньому таборі спалахнула чума. За допомогою катапульт вони стали закидати мерців у Кафу. Внаслідок цього заражені матроси або заражені пацюки вирушили морем до Італії. Коли корабель підійшов до Сицилії в жовтні 1347 року, з усієї команди залишилося кілька живих та й ті уже вмирали, і чума прийшла в країну, населення якої не мало проти неї імунітету. За три роки (1348–1351) бубонна чума розповзлася по всій Європі, обминувши дуже мало місць. Сучасні наукові фантасти часто описують уявні наслідки дії нового віруса чи бактерії на суспільство. Таке сталося реально принаймні один раз у європейській історії, і наслідки були жахливі.
Чума розвивалася в двох основних формах, залежно від того, де розпочинався інфекційний процес. За пневмонічної форми інфекція вражала легені жертви, і смерть наставала швидко. За бубонної форми інфекція проникала в лімфатичні вузли, що розпухали до видимих гуль, які латиною називалися «бубони». Тіло жертви робилося синяво-чорним, звідси й назва «Чорна смерть». Прояви епідемії були майже скрізь однакові. Спалах чуми викликав панічний жах у населення. Люди замикалися у своїх домівках або втікали світ за очі, розносячи чуму. Страждання і смерть панували настільки, що протягом якогось часу люди навіть не ховали померлих. Пролютувавши кілька місяців у тій чи тій місцевості, чума йшла на спад, викосивши чималу кількість людей і серйозно порушивши плин життя. Жах, який несла із собою Чорна Смерть, добре описав Боккаччо в передмові до свого «Декамерону», де розповідається про те, як багаті люди ховаються від чуми та розповідають одне одному всілякі історії, аби згаяти час.
За приблизною оцінкою, протягом трьох років у Європі загалом вимерло від чверті до третини всього населення. В перенаселених і антисанітарних містах цей відсоток був значно вищий.
Навіть коли спалахи пригасли, бацила й далі жила в Європі, в популяціях гризунів. Тому чума періодично поверталася протягом століть. З кожним новим спалахом смертність була високою серед тих, хто не мав імунітету, тобто здебільшого серед дітей та молодих людей, які народилися після останнього спалаху. Таким чином навіть після масового мору 1348–1351 років населення в багатьох місцях далі зменшувалося протягом усього чотирнадцятого сторіччя і в перші декади п'ятнадцятого.
Чорна Смерть розв'язала мальтузіанську кризу. В жорстокий і брутальний спосіб рівень населення було приведено у відповідність із наявними ресурсами. Далекі наслідки швидкого зменшення населення були складними. Тим селянам та ремісникам, яким пощастило врятуватися від смерті, тепер жилося легше. Доброї землі вистачало, а трудитися на ній не було кому. Міста потребували робочих рук. Економічний закон зв'язку між попитом і пропозицією сприяв зниженню вартості життя і зростанню заробітної платні. На якийсь час життєві стандарти нижчих суспільних класів, мабуть, значно поліпшилися, відбившись на практиці в покращенні якості харчування, в частішому споживанні м’ясних продуктів, у поліпшенні одягу. В усій Північній Європі маргінальні землі, малопридатні для тривалого сільськогосподарського використання, виводилися з обробітку, тоді як ті, кому пощастило пережити чуму, зосереджували свої зусилля на родючіших ділянках, які обіцяли більшу віддачу за однакову працю. Тисячі малих поселень були покинуті – процес добре задокументований як у Центральній Європі, так і в деяких регіонах Англії. На відміну від голодомору, який обминав багатих людей, чума не шанувала соціального статусу. Спадкоємці, яким пощастило вижити, іноді неймовірно збагачувалися коштом своїх померлих родичів. Смерть відкрила чимало вакансій на найвищих щаблях суспільної ієрархії, надавши можливість піднятися нагору багатьом із тих, хто вижив.
Наслідки чуми не були такими сприятливими для вищих класів, які одержували орендну плату і давали заробітну платню. До цієї суспільної групи входило чимало представників інституційної церкви, які жили з десятини та земельних маєтностей. Оскільки ротів, які споживали зерно, значно поменшало, ціни різко впали, загрожуючи перетворити на бідняків тих, чиїм головним багатством були маєтності, які давали зерно. Орендна плата за використання землі знизилася, а заробітна платня сільськогосподарських робітників зросла. Вищі класи потрапили в тяжку фінансову ситуацію. Одначе можновладці завжди знаходять спосіб захистити свої інтереси. Спочатку багаті люди спробували повернути стрілку годинника назад за допомогою законодавчих актів. В Англії парламент прийняв постанову про приведення цін та заробітної платні до того рівня, на якому вони були до приходу чуми. Подекуди місцеві лорди намагалися знову закріпачити селян, щоб повернути собі ті права, яких їхні попередники самохіть позбулися або продали їх за часів процвітання в тринадцятому сторіччі, коли найняти дешеву робочу силу було дуже просто. Але економіка попиту-пропозиції не дозволила поновити дочумні економічні взаємини через законодавчі акти. Платня сільськогосподарських робітників зростала в Англії протягом усього п'ятнадцятого сторіччя, і землевласникам довелося відмовитися від застосування сили й шукати іншої ради.
Дворяни мали доступ до інших джерел прибутку, наймаючись на державну службу, насамперед до війська. Часті війни чотирнадцятого та п’ятнадцятого сторіч підтримували дрібну аристократію, чиї маєтки вже не могли їх прогодувати. Під тиском економічної загрози дворяни вжили заходів, щоб захистити свої привілеї та обмежити поповнення їхнього стану людьми з інших суспільних прошарків. Пізні Середні Віки були позначені пишними зовнішніми атрибутами вельможного панства: розкішними обладунками, яскравими рицарськими турнірами, геральдикою, турботами про своє генеалогічне дерево, наданням аристократії високих посад у церкві та державі, розкішними бенкетами, будівлями та творами мистецтва. Такі заходи зміцнювали соціальний статус нобілітету, поглиблюючи провалля між дворянами та їхніми суперниками, зокрема багатими купцями, які вміли краще пристосовуватися до нових економічних умов і добувати з них вигоду.
Чорна Смерть мала серйозні наслідки для комерції, промисловості та й міського життя. В містах Італії та Нідерландів зниження попиту на товари спричинило масове безробіття. Багаті родини, які були при владі в містах, так звані патриції, не допускали у своє середовище людей з нижчих суспільних класів і застосовували свою політичну владу, щоб зберегти контроль над збіднілими ресурсами. Гільдії кваліфікованих ремісників боронили свої прибутки, тісно змикаючи свої лави, обмежуючи членство та душачи конкуренцію. Цехові магістри дбали про те, щоб підмайстрам та поденникам було не так просто стати повноправними членами їхніх гільдій, створюючи в такий спосіб досить глибоку прірву між майстрами та їхніми найманими робітниками. Повсюди ті, хто мав політичну владу, захищали свою частку всохлого економічного пирога, вдаючись до закону та сили.
Селяни і міщани розуміли, що їхні соціальні зверхники застосовували політичну силу, щоб розбити їхні надії на покращання економічного становища. Війни між багатими й бідними або між багатими й другосортними спалахували в багатьох регіонах пізньосередньовічної Європи. Іноді повставали люди з нижчих класів, доведені до бунту тяжкими умовами життя. В 1358 році селяни в Північній Франції, доведені до розпачу чумою, Столітньою Війною, податками, поборами поміщиків та солдатських банд мародерів, удалися до відчайдушної, неорганізованої спроби скинути з себе ярмо гнобителів. Це повстання було назване Жакерією, за найпоширенішим ім'ям французького селянина – Жак. Селяни, до яких приєдналися деякі міщани та священнослужителі, штурмували дворянські замки і вбивали кожного чоловіка чи жінку з вищих класів, які потрапляли їм до рук. Протягом двох місяців вони тероризували Північну Францію. Зрештою аристократи та їхні соціальні союзники зібралися на силі, перехопили ініціативу й потопили повстання в крові.
Частіше повсталі не належали до найубогіших верств населення, а представляли середні суспільні групи, такі як ремісників або дрібних землевласників, чиї надії на економічне покращення розбивалися об політичну владу аристократів та патриціїв. У Англії запровадження цілої системи подушних податків, яка не розрізняла багатих і вбогих, довело подібні антагонізми до повстання 1381 року, у якому знайшло вихід обурення досить широкого спектру населення, зокрема й селянства. Повстання, назване Селянським, тривало близько місяця, але дуже налякало панівні класи. В Лондоні повстанці чинили грабунки протягом двох днів, убили єпископа Кентерберійського та кількох інших аристократів, нападали на чужоземних купців, що їх розглядали як своїх гнобителів. У 1378 році некваліфіковані флорентійські ткачі, прозвані «чесальниками вовни», за допомогою деяких представників середнього класу захопили на три роки владу в місті, усунувши від неї багатий купецький клас, і спробували реформувати її на свою користь. У 1382 році флорентійська олігархія повернула собі владу завдяки своєму політичному досвідові та силі. Повсюди в пізньосередньовічній Європі вищі класи утримували своє панівне становище, але вони нервували і часто вживали заходів для того, щоб залучити до співпраці, залякати або подавити своїх суперників.
Читайте також:
