Вже на ранніх етапах розвитку медицини стало зрозуміло, що необхідний звід правил, який би регулював відносини між лікарями та пацієнтами, лікарями і суспільством в цілому і між самими медиками. Медична етика вимагала певного затвердження.
Звід правил, що входили до медичного статуту, був неоднаковий для різних суспільств і епох, але основу практично кожного такого документа становило регулювання медичної практики відповідно до прийнятих в кожному конкретному суспільстві норм, і всі вони містили тезу про необхідність взаємної довіри між лікарем і пацієнтом.
Один з найбільш ранніх і загальновідомих зводів правил поведінки лікаря – «Клятва Гіппократа», складена найбільшим представником античної медицини Гіппократом в IV ст. до н. е. «Клятва» містила не тільки принципи взаємовідносин між лікарем і пацієнтом, а й обов'язки викладача медицини у відношенні до своїх учнів.
Протягом століть в документ вносилися необхідні поправки, але його основоположні принципи – турбота про пацієнта і дотримання лікарської таємниці – витримали випробування часом і залишилися незмінними в наші дні. У 1948 році Всесвітня медична асоціація, уважно вивчивши і переробивши «Клятву Гіппократа», прийняла Женевську декларацію, а через рік – Міжнародний кодекс медичної етики. Відтоді міжнародними медичними організаціями був затверджений цілий ряд документів, що регулюють окремі морально-етичні проблеми, такі як експерименти над людьми (1964) та права пацієнтів (1981).
Незалежність
Головний принцип будь-якого демократичного суспільства: кожна людина, незважаючи на соціальні обмеження, має право розпоряджатися власним життям. Тому в процесі лікування лікар повинен враховувати погляди і побажання пацієнта. Це, у свою чергу, передбачає необхідну для прийняття рішення повну інформованість хворого про свій стан і про пропонований курс лікування.
Одне з головних положень «Клятви Гіппократа» говорить: «Не нашкодь». Згідно з ним лікар заздалегідь повинен спрогнозувати перебіг хвороби і результат лікування, щоб не погіршити стан пацієнта.
Наступний принцип медичної етики – принцип справедливості – стосується надання медичних послуг. Лікування має бути проведено якісно і в повному обсязі, виходячи з потреб людини. Зараз це, мабуть, найбільш спірне питання медичної етики. Послуги лікарів коштують досить дорого, і при відсутності державної підтримки даної галузі отримання хворим необхідної допомоги повністю залежить від того, чи зможе він за неї заплатити.
Лікарська таємниця
Ще однією найважливішою нормою медичної етики є дотримання лікарської таємниці. У передостанньому абзаці «Клятви Гіппократа» лікар клянеться: «Що б при лікуванні, а також і без лікування я не побачив або не почув стосовно життя людей з того, що не слід розголошувати, я промовчу про це, вважаючи подібні речі таємницею». Це наріжний камінь медичної етики, оскільки сприяє встановленню довірливих взаємин між лікарем і пацієнтом. У процесі встановлення правильного діагнозу дуже важливо, щоб хворий міг вільно обговорювати з лікарем будь-яку проблему, що, природно, неможливо без збереження конфіденційності.
Медична етика передбачає, що лікарі не мають права без згоди пацієнта розголошувати інформацію їхнім роботодавцям, знайомим і навіть найближчим родичам. Недотримання лікарської таємниці розглядається як посадовий злочин з усіма наслідками.
Однак бувають винятки, коли конфіденційність може і повинна бути порушена. Наприклад, всі питання, що стосуються здоров'я дитини, до досягнення нею повноліття слід обговорювати з її батьками.
Порушення лікарської таємниці можливе також в окремих, чітко обумовлених у законі випадках, якщо це стосується інтересів усього суспільства. Наприклад, медики зобов'язані інформувати відповідні органи про народження, мертвонародження, смерть, поширення небезпечних інфекційних хвороб, випадки жорстокого поводження з дітьми і т. д.
Медична етика і взаємна довіра
Взаємовідносини між лікарем і пацієнтом вельми специфічні і ґрунтуються на взаємній довірі. Лікар виходить з того, що при описі симптомів і ймовірних причин хвороби пацієнт відвертий і неупереджений. Хворий, зі свого боку, повинен бути впевнений не тільки в збереженні конфіденційності, а й у тому, що йому буде поставлений точний діагноз і призначене найбільш підходяще лікування. Крім того, дуже важливо, щоб пацієнт був повністю обізнаний про свій стан і згоден з пропонованим курсом терапії. На проведення складних процедур, таких як операція, необхідно отримати його письмову згоду.
Прийняття рішень
Довіра між лікарем і пацієнтом необхідна ще й тому, що лікар встановлює діагноз, виходячи з власних медичних знань і досвіду, яких більшість пацієнтів не мають. Йому слід спробувати пояснити хворому, що саме він збирається зробити і чого домогтися в ході лікування. Лікар також повинен попередити про можливі побічні ефекти і відповісти на всі питання пацієнта. Тільки після цього хворий вирішує, чи згоден він з поставленим діагнозом і чи готовий він довірити себе даному фахівцю.
У рідкісних випадках (при важких психічних захворюваннях або за спеціальним рішенням суду) лікування може проводитися без згоди пацієнта. Природно, такі ситуації ретельно вивчаються і постійно контролюються відповідними органами.
Хворий, без сумніву, у своїх же власних інтересах має бути відвертий з лікарем. Але чи повинен лікар завжди бути відвертий з пацієнтом? Зазвичай лікар не повідомляє родичам хворого про наявність у того смертельно небезпечного захворювання (наприклад, раку) до того, як повідомить про це самого хворого, проте іноді така інформація тримається в секреті, якщо є підстави вважати, що пацієнт не в змозі адекватно її сприйняти.
Вельми важко однозначно оцінити, наскільки етична подібна практика, оскільки всі без винятку пацієнти, навіть перебуваючи на останній стадії невиліковного захворювання, мають право отримати правдиву відповідь на будь-яке поставлене питання. Тому зараз більшість медиків вважають, що хворому слід розповідати про його стан природно, в доступній і тактовній формі. Крім того, лікар повинен поважати право пацієнта приймати власне рішення з приводу подальшого лікування.
Конфліктні ситуації
В процесі медичної (як і будь-якої іншої) практики можуть виникати конфліктні ситуації. Часто вони стосуються питання про нанесення пацієнтові в процесі лікування навмисної чи ненавмисної шкоди. Застосування багатьох видів терапії може супроводжуватися тимчасовими або навіть постійними побічними ефектами, тому лікар зобов'язаний заздалегідь оцінити всі «за» і «проти».
Найчастіше користь від призначеного курсу набагато перевищує його можливий негативний вплив. Приміром, доктор без вагань ампутує кінцівку пацієнта, щоб зберегти його життя. З іншого боку, проведення небезпечної операції, яка в одному випадку з п’яти закінчується смертю, може бути виправдане лише у випадку дуже важкого стану хворого. Досить части прийняти рішення при такого роду втручанні вельми непросто.
Співробітництво
У процесі здійснення своєї професійної діяльності медики взаємодіють з різними державними установами. Найчастіше при цьому не виникає жодних конфліктних ситуацій; але у випадку, скажімо, війни держава може чинити тиск на лікарів – наприклад приділяти першочергову увагу певним категоріям постраждалих. Однак це суперечить важливому принципу медичної етики: лікар зобов'язаний в рівній мірі надавати допомогу всім, кому вона потрібна, незалежно від статі, раси, національності, релігійних та політичних поглядів.
У спеціально обумовлених законом ситуаціях лікарі надають необхідну інформацію правоохоронним органам. Людина, визнана винною у скоєнні злочину, обов'язково проходить медекспертизу для підтвердження його фізичного і психічного здоров'я. Крім того, в кожній в'язниці є медсанчастина, де ув'язненим надається необхідна лікарська допомога.
У «Клятві Гіппократа» говориться, що лікар клянеться ніколи не приймати участі у перериванні вагітності. Проте зараз проблема абортів є предметом дискусій. Це дійсно дуже неоднозначне питання, хоча тільки в деяких країнах штучне переривання вагітності заборонено законом. Багато медиків справедливо вважають, що в деяких ситуаціях, таких як загроза здоров'ю жінки або вроджений порок розвитку дитини, аборти виправдані.
Проблемні ситуації
Сучасні лікарські засоби та медичні технології дозволяють продовжити людське життя і здійснювати життєзабезпечення організму в умовах, при яких самостійне його функціонування неможливе. У більшості ситуацій обов'язки лікаря абсолютно однозначні: він повинен зробити все можливе для лікування, уникнути невиправданого ризику і послабити біль пацієнта. Однак при лікуванні останніх стадій потенційно смертельних захворювань і інших важких станів нерідко виникають скрутні ситуації з точки зору медичної етики. Пацієнт при цьому може відчувати дуже сильний біль. З людиною, яка перенесла інсульт, може трапитися параліч, і вона не в змозі буде обходитися без сторонньої допомоги і належного догляду. У жертви нещасних випадків життя іноді підтримується тільки завдяки спеціальним апаратам.
Евтаназія – навмисне переривання життя невиліковно хворих – в більшості країн незаконна. І хоча цей акт (за згодою пацієнта) легалізований в Нідерландах, громадська думка в цілому складається на користь заборони цієї процедури.
Читайте також:
