Камерна музика – це класична музика, що виконується невеликою групою музикантів на урочистих заходах або в малих концертних залах.
Одна із основних властивостей камерної музики – відсутність необхідності в аудиторії, музиканти можуть виконувати її для власного задоволення. Витоки жанру сягають епохи середньовіччя, а його розквіт припадає на епоху Відродження. У XV ст. з'явилися перші самовчителі з грі на музичних інструментах. Під керівництвом професійного музиканта любителі досить непогано виконували музичні твори.
Значна частина раннього камерного репертуару складалася з вокалу, наприклад, в XV ст. був популярний французький шансон, який змінили у XVI ст. композиції для лютні і мадригал. Спочатку багато вокальних творів просто виконувалися на інструментах, наприклад віолах. До початку XVI ст. з'явилися твори, призначені як для вокального, так і інструментального виконання. Світська музика все більше відособлювалася від церковної, і інструментальні композиції стали основним видом камерної музики. У той період значний внесок у розвиток цього жанру внесли Томас Морлі (1557–1603) і Луї Мілан (близько 1500–61).
В епоху Відродження камерну музику зазвичай виконувало тріо: дискантова, тенорова і басова віоли. Популярними були і ансамблі, в яких до трьох віол додавалися духові та щипкові струнні інструменти. Основою багатьох творів, що виконувалися такими ансамблями, була «кантус фірмус» – незмінна ведуча мелодія. Зазвичай її виконує бас, але іноді приймають участь і всі інструменти по черзі. Популярна була і танцювальна музика, така як гальярди і павани Вільяма Берда (близько 1543–1623) з певним музичним розміром і темпом.
Камерна музика і епоха бароко
У XVII–XVIII століттях серед музичних творів виділяли ті, які призначені для виконання виключно в церкві або театрі, і камерна музика стала окремим жанром. Помітний вплив в період її становлення здійснив Клаудіо Монтеверді (близько 1567–1643), придворний композитор герцога Мантуї. Поява музикальних коледжів при університетах Німеччини, академій в Італії і музичних клубів у Англії послужило стимулом для композиторів. Основну частину камерного репертуару складали сонати для соло і тріо, твори Арканджело Кореллі (1653–1713), основоположника італійської скрипкової школи.
За прикладом короля Франції Людовіка XIV, багато монархів, наприклад, Карл II Англійський і королева Швеції Крістіна, створили придворні оркестри. Завдяки їхній підтримці камерна музика досягла апогею свого розвитку і стала популярнішою від церковної. До кінця XVII ст. по всій Європі виступало безліч італійських скрипалів, які популяризували свій музичний інструмент та італійські камерні сонати. У Парижі, Лондоні та Амстердамі вони були особливо популярними.
В епоху пізнього бароко удосконалилися дерев'яні духові інструменти, і для них створювалося все більше творів. Георг Телеманн (1681–1767) писав сонати для блок-флейти, флейти і гобоя, а Франсуа Купрен (1668–1733) і Жан-Філіпп Рамо (1683–1764) творили для груп, що складаються з дерев'яних духових інструментів, струнних і клавішних.
Незабаром відмовилися від використання контінуо (партії клавішних, в якій виконавець імпровізує). До кінця епохи бароко з'явилися детально прописані партії клавішних. Вони були необхідні, оскільки музику часто виконували аматори, які не могли професійно імпровізувати.
Серед найбільших шедеврів камерної музики епохи бароко твори Й. С. Баха (1685–1750). Творча спадщина композитора охоплює понад 1000 творів різного жанру. Справжньою енциклопедією музичних стилів XVII–XVIII ст. є двотомник «Добре темперований клавір» (48 прелюдій і фуг).
Епоха класики
Розквіт камерної музики настав у другій половині XVIII ст. завдяки творчості композиторів Йозефа Гайдна (1732–1809), Вольфганга Амадея Моцарта (1756–91) і Людвіга Ван Бетховена (1770–1827). Поява фортепіано – інструменту, який дозволяє миттєво змінювати тон (на відміну від клавесина), сприяла розвитку виконавської техніки. З'явилися тріо, квартети і квінтети, в яких цьому інструменту часто виділялася сольна партія.
Основоположниками класичного стилю стали Карл Філіпп Емануель Бах (1714–88) і Йоганн Крістоф Бах (1735–82). Композитори створили нову музичну форму, в якій була наявна яскраво виражена основна партія в супроводі простого акомпанементу, що було особливо зручно для музикантів-любителів. Незабаром композитори почали складати партії на замовлення, призначені їх певним виконавцям. Прекрасним прикладом можуть служити струнні квартети Луїджі Боккеріні (1743–1805), в яких була передбачена значна, але нескладна партія віолончелі – улюбленого інструмента короля Пруссії Фрідріха Вільгельма II, покровителя Боккеріні.
Струнні квартети Гайдна стали першими творами того класичного стилю, який нині вважається апогеєм розвитку камерної музики. Натхненний ними, Моцарт писав власні квартети, які присвятив Гайдну. Абстрактна форма композиції струнних квартетів досягла небувалих висот розвитку у творчості Бетховена. Його пізні квартети максимально повно висловили всі можливості цієї музичної форми, але вимагали від виконавця чудової техніки.
У класичний період розвивалися й інші форми камерної музики, а також нові інструментальні напрямки, такі як квартет для флейти зі скрипками або квартет для гітари зі скрипками. З'явилося і безліч дуетів для виконання будь-якими мелодійними інструментами.
Епоха романтизму
На початку XIX ст. камерна музика поширилася надзвичайно широко, вона все частіше звучала в будинках і концертних залах. Такі твори, як «Квартети Розумовського» Бетховена (написані на замовлення російського посла у Відні А. К. Розумовського), містять елементи, характерні для творів, призначених для великих залів. Октет Фелікса Мендельсона (1809–47), а також фортепіанні квартети, квінтети і тріо Йоганна Брамса (1833–97) і Роберта Шумана (1810–56) характеризуються міццю звучання.
Одним з найбільших композиторів епохи романтизму був Франц Шуберт (1797–1828). Створені ним пісні з фортепіанним акомпанементом мають характерну для епохи романтизму гармонію. Його струнний квартет мі-бемоль мажор і квінтет «Форель» для фортепіано, скрипки, альта, віолончелі і контрабасу ля мажор є прекрасними прикладами камерної музики того часу.
В кінці XIX ст. з'являлося все менше творів камерної музики. Хоча Брамс, Шуман і Антонін Дворжак (1841–1904) створили кілька помітних творів, більшість композиторів працювали над оркестровими творами і операми.
У XX ст. композитори знову приділили увагу камерній музиці, намагаючись відвернути увагу публіки від популярних опер. Провідні композитори другої Віденської школи – Арнольд Шенберг (1871–1951), Антон Веберн (1883–1945) і Альбан Берг (1885–1935) створювали твори такої складності, що не всі відомі оркестри готові були їх виконувати. Незабаром з'явилися твори для невеликих ансамблів. Прикладами таких творів можуть служити камерні симфонії і струнні концерти Шенберга, а також Опус 21 Веберна, що представляє собою симфонію для кларнета, басового кларнета, двох труб, арфи і струнного квартету.
Хоча для ансамблів стандартних складів створювалося чимало творів (наприклад, фортепіанне тріо Моріса Равеля), незвичайне тембральне забарвлення музики і оригінальне звучання стали стимулом до появи безлічі композицій для незвичних поєднань інструментів, таких як тріо для арфи, альта і флейти Клода Дебюссі. «Квартет на кінець часу» Олів'є Мессіана (1908–92) призначений для виконання ансамблем, до складу якого входять кларнет, фортепіано, скрипка і віолончель. Такий вибір композитора пояснюється тим, що під час створення квартету Мессіан перебував у німецькому полоні і не мав у розпорядженні інших інструментів.
Американський композитор французького походження Едгар Варезе (1883–1965) здійснив величезний вплив на застосування ударних інструментів в камерній музиці XX ст. Його твір «Іонізація» поклав початок абсолютно новому звучанню, подальший розвиток якому дав композитор Гаррісон Бьортуїстл (р. народження 1934), створивши безліч камерних творів. Прикладами камерних творів сучасних композиторів можуть служити «Камерний концерт» Дьєрдя Лігеті (1923–2006), «Молоток без майстра» П'єра Булеза (р. народження 1925), «Поховання» Брайана Фернехьо (нар. 1943) і дует для скрипки та віолончелі Золтана Кодалі (1882–1967).
Більшість кращих творів камерної музики створені для струнного квартету. Наприкінці ХIХ–початку XX ст. початок цій традиції поклали композитори Шенберг, Барток, Дебюссі і Равель, а пізніше з успіхом продовжили Дмитро Шостакович (1906–75) і Роберт Сімпсон (1921–97). Музику для струнних квартетів писало дуже багато композиторів, однак для класичної комбінації скрипки і фортепіано створювалося значно менше творів. Втім, і серед них є шедеври, наприклад, знаменитий дует Еліота Картера (1908).
Погляд у майбутнє
У XXI ст. камерна музика знову привернула увагу багатьох композиторів. Це сталося і з економічних (невеликий ансамбль дешевший від великого оркестру), і з естетичних міркувань: камерна музика поглинає всю увагу композитора, виконавця і слухача. Багато знавців вважають, що за емоційним впливом камерна музика помітно перевершує оркестрову.
