Палеоконтакт

Палеоконтакт – гіпотеза про відвідання Землі у минулому розумними істотами позаземної цивілізації. Через недоведеність і спекулятивність, яка витає навколо цього поняття, дослідники часто ігнорують доволі цікаві факти, що підтверджують наші обмежені знання. В даній статті спробуємо відкинути всілякі безпідставні доводи адептів НЛО-релігії і наведемо кілька цікавих важкозрозумілих фактів і співпадінь.

Релігія догонів

Про астрономічні уявленнях африканського народу догонів були списані, напевне, тонни паперу, і майже в будь-якій статті, присвяченій питанню палеоконтакту можна знайти короткий виклад їх астрономічних уявлень. На жаль, більш-менш ґрунтовне викладення астрономічного аспекту догонської міфологічної традиції було опубліковане в середині сімдесятих років, і зараз читачу важко доступне.

На території республіки Малі, в районі плато Бандіагара, живе невеликий землеробський народ, чисельністю понад 300 тисяч осіб, який називає себе догонами. Вони прийшли сюди десь між десятим і тринадцятим століттями нашої ери, і принесли з собою свій головний вівтар – Лебе, свої дивні і архаїчні звичаї та вірування.

З 1931 року група французьких дослідників на чолі з Марселем Гріолем і Жерменою Дітерлен вивчали звичаї і вірування цього народу. Міфи догонів закриті від сторонніх вух, їх можуть розповідати лише члени Ава (товариства масок) олубару, що знає «мову Сіріуса» – Сігі со. Рішенням догонських патріархів Марсель Гріоль був посвячений у таємні знання.

На думку догонів система Сіріуса вельми складна. Її головний компонент називається Сігі толо («толо» – «зірка» мовою догонів), а її супутники – По толо і Емме йа толо. Зірка По – кажуть вони – біла, як зерно по (фоніо, різновид проса). У святилищах догонів ця зірка символізується дуже білим каменем. Згідно поглядів догонів, всі речі у світі складаються з чотирьох основних елементів – землі, води, повітря і вогню. У По толо елемент «земля» замінений «металом» у всіх його видах, і особливо у вигляді «сагала». Це метал, «блискучіший, ніж залізо, і такий важкий, що всі земні істоти, об'єднавшись, не змогли б підняти і частинки». Тому зірка По – «найменша і найважча з усіх зірок».

У 1862 році був відкритий Сіріус В – крихітна зірка, візуально розташована настільки близько до головного компоненту системи – Сиріусу А (з Землі її видно під кутом 7.6 секунд). Сіріус А – найяскравіша зірка земного неба, світіння його супутника майже в десять тисяч разів слабше. Її відносна зоряна величина – 8.5. На початку нашого століття було встановлено, що Сіріус В – білий карлик, тобто зірка, що має, при невеликих розмірах, величезну масу і густину. Це досить добре корелює з поглядами догонів.

Вважається, що роздільна здатність людського ока, в середньому, дорівнює одній кутовий хвилині. Теоретична межа, вище якої очі за своєю природою не можуть нічого розрізнити дорівнює дванадцяти кутовим секундам, однак людей, що володіють подібною гостротою зору на Землі дуже небагато. Але і дванадцяти кутових секунд недостатньо, щоб розрізнити Сіріус В. До речі європейською астрономічною наукою супутник Сіріуса був відкритий спочатку математично, на підставі відхилень у русі Сіріуса А, і лише потім виявлений візуально. Крім того, побачивши біля Сіріуса цю крихітну зірочку, потрібно ще здогадатися що вона собою представляє, адже догонам відома і висока густина Сіріуса В, і період його обертання навколо Сіріуса А, що дорівнює 50 років. Для того, щоб розрахувати ці властивості зірки необхідний розвинений математичний апарат, якого, наскільки зараз відомо, не мала жодна цивілізація крім європейської.

Отже, якщо у тотожності По толо і Сіріуса В важко засумніватися, то зовсім інша справа з Емме йа толо. Сучасній астрономії третій супутник Сіріуса невідомий. Проте його існування передбачається! Цікаве уявлення догонів про те, що По толо і Емме йа толо здійснюють один оборот навколо Сігі толо за приблизно однаковий час – 50 років, хоча траєкторія Емме йа толо довша. З позицій сучасної небесної механіки, така орбіта небесного тіла вкрай малоймовірна, якщо взагалі можлива. Емме йа толо більша ніж По толо і в 4 рази легша. Її ще називають «маленьким сонцем жінок» – Йау наї дагі.

Дві планети, що обертаються навколо Емме йа толо називають – Ара толо і Йу толо. Треба сказати, що догони прекрасно розрізняють зірки (толо), планети (толо таназе, зірки, що рухаються) і супутники (толо гонозе, зірки, що кружляють). Сонячна система у них складається з 5 планет – Венери, Землі, Марса, Юпітера і, мабуть, Сатурна.

Догони знають, що Земля обертається навколо своєї осі і, крім того, обертається навколо Сонця. Вони знають, що Місяць – Іє Пілу – «сухий і мертвий» обертається навколо Землі. У Юпітера – Дана толо – чотири супутники, а у Сатурна – Йалу уло толо – «постійне гало» – кільце. Ці планети, поряд з Венерою (Толо Йазу) і Марсом (Йапуну толо) обертаються навколо Сонця. Догонам невідомо про існування зовнішніх планет і Меркурія, якщо не ототожнювати його з Йазу Данала толо – «зіркою, яка супроводжує Венеру».

Догони знають, що зірки віддалені від Землі, близько до якої знаходиться тільки Сонце. Сіріус, названий «пупом світу» займає головну роль в групі зірок, що включає сузір'я Оріона і кілька сусідніх (на небозводі) зірок. До останніх відносяться: Плеяди, Енегерін толо – «Зірка Пастуха Коз» (Гамма Малого Пса), Тара толо – Проціон та ін. Сукупність цих зірок складає «внутрішню» систему зірок або «опору основи світу», яка безпосередньо приймає участь у житті на Землі. Зовнішня ж система складається з інших, більш далеких світил, які в «меншій мірі втручаються в людське життя».

Ця система утворює «спіральний зоряний світ» Йалу Уло, який можна спостерігати на небі у вигляді чумацького шляху – вельми чітке визначення нашої Галактики. Йалу Уло обертається навколо осі, що проходить через Полярну зірку і сузір'я Південного Хреста, (насправді полюса Галактики проектуються: північний на сузір'я Волосся Вероніки, а південний – на сузір'я Скульптора. Цікаво, що вісь Полярна – Південний хрест лежить майже в одній площині з віссю Галактики і «майже» (розбіжність становить 5 – 7 градусів) – перпендикулярна їй).

Таких «спіральних зоряних світів», або, за сучасною термінологією, галактик, у всесвіті нескінченно багато, а сам всесвіт «нескінченний, але вимірний». Всесвіт населеней живими істотами. На «інших землях», на думку догонів живуть «рогаті, хвостаті, крилаті, плазуючі люди». Що стосується рослин, то, наприклад, насіння гарбуза і квасу перед тим, як потрапити на Землю «лягло на край Чумацького Шляху» і «проросли в усіх світах Всесвіту». Звідки ж догони дізналися про це все, як вони принаймні самі це пояснюють?

«Блідий Лис» Йуругу, герой великого циклу міфів, символізує собою засуху, безлад, і є протилежністю вологи, світла, порядку в особі Номмо. Серед малюнків догонів є такий: «Лис спускається в ковчезі із зірки По». На іншому малюнку – Сонце і Сіріус (причому діаметр Сіріуса перевищує діаметр Сонця), з'єднані кривою, що закручується навколо кожного зі світил, подібно до траси космічного перельоту. Втім не один тільки Лис висаджувався на Землі, трохи пізніше інший ковчег переніс на нашу планету Номмо, який зображується догонами як напівлюдина-напівзмія з гнучкими безсуглобними кінцівками і роздвоєним язиком. Разом з ним прибули на Землю і предки людей.

Цей ковчег приземлився після восьмирічних «хитань» в небі, «піднявши повітряним вихором хмару пилу». Люди, які в момент спуску і удару при посадці бачили блиск Сігі толо були присутні тепер при першому сході Сонця, яке піднялося на сході і з цього моменту освітило всесвіт. Цей опис теж певною мірою свідчить на користь прильоту із системи Сіріуса.

Цікава згадка про блиск Сігі толо під час польоту і про те, що Сонце пасажири ковчега побачили, тільки прибувши на Землю. Спуск ковчега символічно зображений на фасаді догонського святилища. Ромби символізують «чотирикутний» «небесний простір», прямокутники «чотиристоронній» земний. Між цими фігурами у верхній частині фасаду зображені зірки: По толо і Емме Йа толо, а також «теоретичне небесне місце, де знаходиться Номмо ді». Іноді це місце ототожнюється з Енегерін толо (Гамою Малого Пса). Що спонукало догонів «поселити» Номмо на цій зірці?

І разом з тим міфологія догонів вельми архаїчна. Вони вірять, наприклад, що Всесвіт виник з крапель крові жертви; вважають, що обертання По толо навколо Сігі толо символізує обряд обрізання, а кругові рухи небесних тіл аналогічні до циркуляції крові. Мало того, міфологія ця виглядає вельми цілісно, і це робить сумнівною гіпотезу запозичення догонських знань у сучасних європейських астрономів.

Звичайно, перше, що спадає на думку – це запозичення. До того моменту, коли Гріоль був посвячений в таємні знання, інформація про Сіріус В була відома в Європі дуже широко, більше того, у двадцятих роках нашого століття серед догонів працювали місіонери, які, знаючи про особливий інтерес догонів до Сіріуса, могли б «долучити» їх погляди до сучасної науки, якби не... якби не закритість догонської міфології.

До Гріоля ніхто з європейців не був посвячений у таємні знання догонів, і отже, не міг їх коригувати! Навіть про особливий інтерес до Сіріуса місіонери навряд чи могли знати. Можна заперечити, що змінювати міфи могли самі догони – і на це питання можна дати цілком обґрунтовану негативну відповідь.

Для того, щоб подібна корекція була здійснена, необхідний збіг цілого ряду обставин, а саме:

Доступ до міфології (тут все просто).
Доступ до наукової інформації (дещо складніше, враховуючи відстань і мовні бар'єри).
Європейська освіта (без неї розібратися в сучасних астрономічних уявленнях, неможливо, особливо якщо врахувати, що догони не мають навіть писемності).
Згода олубару на те, що міфологію, що служить основою їхнього життя, будуть змінювати (це майже неможливо, враховуючи консерватизм догонів).
Вельми неабиякий розум, який дозволить зберегти цілісність міфології (дуже рідкісне явище).

Крім того, невідомому творцеві міфології довелося б поквапитися, оскільки припущення про існування третього супутника Сіріуса відносяться до 20-х років, а експедиція Гріоля розпочала свою роботу серед догонів з 1931 року. Збіг усіх цих обставин видається вкрай малореальним. Крім того, «великий пророк», який жив недавно, залишив би сліди у міфології...

Але уявімо собі, що подібний збіг обставин все-таки відбувся. Досі ми звертали увагу тільки на збіги сучасних поглядів на світ з астрономією догонів, і нічого не говорили про розбіжності, які, можливо, представляють не менший інтерес.

По-перше, білі карлики – це остання стадія еволюції зірки, за масою близькою до Сонця, отже, Сіріус В колись був набагато більшим, ніж зараз. Сучасна астрономія не може навіть припустити, в який момент часу відбувся перехід зірки в стан білого карлика. Близько двох тисячоліть тому римський філософ Сенека написав про Сіріус наступне: «Почервоніння Собачої зірки глибше, Марса – м'якше, його зовсім немає у Юпітера...». В «Альмагесті» Птолемея, датованого другим століттям нашої ери, Сіріус теж включений до списку червоних зірок. Проте зараз ця зірка блакитна, і щоб переконатися в цьому досить подивитися на небо.

Виникає цілком природне припущення – приблизно в другому-третьому сторіччі нашої ери Сіріус В вибухнув і перетворився на білого карлика. Підтвердження цій точці зору ми знаходимо в догонській міфології, згідно з якою, протягом першого року після появи людей на Землі, По толо раптово спалахнув, а потім почав поступово тьмяніти і через 240 років став абсолютно невидимий. На перший погляд все добре – але, на жаль, тільки на перший погляд.

Вибух зірки, з подальшим перетворенням її на білого карлика викличе не тільки жахливий спалах, який повинен був би залишитися в спогадах наших предків як явище надзвичайне і грандіозне, а й потужну хвилю жорсткого випромінювання, сліди якого ми б, звичайно, помітили (якби самі вціліли), однак ні того, ні іншого в історії не зафіксовано. Навіть догони, єдиний народ, що зафіксував спалах, не відзначили його особливої яскравості.

Коли ж стався катаклізм? У каталозі перського астронома 10 століття Аль-Суфі Сіріус фігурує вже як блакитна зірка, в той час як Птолемей у другому столітті позначив її як червону. Отже, вибух Сіріуса В відбувся не пізніше десятого століття нашої ери але не раніше другого. А що кажуть з цього приводу догони?

Головним святом догонів є день Сігі, що відзначається через кожні 60 років, що якимось чином пов'язано з п'ятдесятилітнім періодом обертання Сіріуса В. У причинах неспівпадіння цих циклів дослідникам розібратися не вдалося, проте Гріоль і Дітерлен були впевнені в їх однозначному смисловому зв'язку. За етнографічними даними (від кожного святкування залишаються реліквії) можна простежити святкування Сігі до 12, а за деякими даними навіть до 6 століття нашої ери, що добре підтверджує наведені вище цифри.

Чи існують ще спостереження, здатні підтвердити старовину догонських знань про систему Сіріуса? Зрозуміло, що на цю роль найкраще підійде будь-яка деталь міфології, яку сучасна наука відкриє пізніше, ніж дізнається з догонської легенди. І кандидат на таку деталь є. У міфології догонів є наступний опис: «коли По толо знаходиться поблизу Сіріуса, той посилює свій блиск, коли По толо віддаляється, він починає блимати так, що спостерігачеві здається, що він бачить безліч зірок».

Сучасна астрономія не відносить Сіріус до змінних зірок, хоча його яскравість, за даними різних каталогів, відрізняється досить значно. Зібрані дані вимірів яскравості Сіріуса, виконаних у 19 - 20 століттях були приведені до єдиної шкали, за яку була взята фотометрична система каталогу Ціннера 1926 року. Стало добре видно, що блиск зірки змінюється з періодом 50 років, причому амплітуда зміни до 10,7 разів перевищує середньоквадратичну помилку вимірювань.

Більше того, якщо накласти на графік зміни яскравості криву зміни відстані від Сіріуса В до основного компонента, стане видно, що яскравість зірки найвища тоді, коли супутник підходить до неї найближче, і це повністю відповідає міфологічним уявленням догонів.

Міфи і ракети

У догонській міфології є ряд деталей, які у шістдесятих і сімдесятих роках, здавалося, лише додають достовірності догонським розповідям, проте зараз вони виглядають дещо... дивно.

Ковчег, на якому Номмо прибув на Землю, за догонською міфологією є двопалубною спорудою з круглим дном, розділеною на шістдесят відсіків, причому людям поки відкрито лише вміст двадцяти двох з них. Цей ковчег приземлився після восьмирічних «хитань» в небі, піднявши повітряним вихором хмару пилу. Є навіть зображення траєкторії перельоту, причому всі ці деталі, особливо траєкторія, наводять на думку про... ракетний космічний корабель, швидкість якого завідомо нижча від світлової.

Міжзоряні подорожі на ракетних кораблях, звичайно, представляються вкрай сумнівними, проте в міфологічних уявленнях різних народів їх дуже багато.

Кетрін Лангло-Паркер записала міф австралійських аборигенів, що оповідає про походження сузір'я Південний Хрест: «На самому початку часів небесний владика створив двох чоловіків і одну жінку, навчивши їх харчуватися рослинами. Коли настала посуха, перші люди почали голодувати. Один з чоловіків вбив сумчастого щура. Він і жінка почали їсти м'ясо тварини, інший же чоловік, незважаючи на всі вмовляння, не доторкнувся до незвичної їжі, хоча і був смертельно голодний. Посварившись з товаришами, він «пішов у бік заходу сонця».

Його супутники незабаром закінчили трапезу і вирушили слідом за ним. «Підійшовши до краю долини, вони побачили свого товариша на її іншій стороні, біля річки. Вони крикнули, щоб він зупинився, але він не звернув на них уваги і продовжував йти, поки не підійшов до великого білого евкаліпту. Тут він замертво впав на землю , а поруч з ним люди побачили чорну істоту з двома вогняними очима. Вона підняло мерця на дерево і кинула в дупло.

Поспішаючи через долину, люди почули такий оглушливий удар грому, що, вражені, впали на землю. Піднявшись, вони з подивом побачили, що гігантський евкаліпт вирваний із землі і мчить повітрям в південну сторону неба. Вони помітили вогненні очі, що виблискували з дерева... «Нарешті дерево зупинилася біля Варрамбула, або Чумацького Шляху, який веде туди, де живуть небесні боги. Поступово дерево сховалося з очей, і тільки чотири виблискуючих вогняних ока бачили люди. Два належали духу смерті Йові, два інших були очима першої померлої людини». Лангло-Паркер додає: «Для племен цієї частини країни Південний Хрест досі відомий як Яраан-ду – місце білого евкаліпта..»

Як ми могли переконатися, все повідомлення в міфі про «евкаліпт» аж до найдрібніших подробиць, збігається з реальною картиною старту космічного корабля. Звідки в ті часи може взятися ракета, зроблена за пакетною схемою – тобто не здатна полетіти далі Місяця? З іншої планети? Але ж, перш ніж злітати, ця конструкція повинна сісти – а от цього багатоступенева «пакетна» ракета робити не вміє.

З іншого боку, пояснити цей міф запозиченням деталей з сучасного світу буде аж надто важко, особливо якщо врахувати, що записаний він набагато раніше появи космічних ракет.

Походження людини

Питання про походження людини – одне з найскладніших питань, які ми можемо собі уявити, незважаючи на те, що основна лінія еволюції її мавпоподібних предків опрацьована вже більш-менш детально. Проте в тій картині, яка склалася на сьогоднішній день є ряд моментів, які можуть поставити під сумніви всі ці витончені побудови.

По-перше – жодна із знайдених в розкопках істот (за винятком, можливо homo habilis – «людини умілої», вік якої близько двох з половиною мільйонів років) не є нашим прямим предком. І австралопітек, і синантроп і неандерталець і багато інших – усі вони пізні нащадки «тупикових гілок» – відгалужень в розвитку предків людини.

Є серйозні сумніви і в нашій спорідненості з «людиною умілою». Тобто справжні наші предки – «перехідні ланки» від мавпи до людини, так і не були ніким знайдені. Більше того, якщо уважно придивитися, наприклад до неандертальців, видно, що вони зовсім не розвивалися з часом, а навпаки деградували... Пізніші неандертальці стоять далі від сучасної людини чим ранні.

По-друге – людина відрізняється від усіх відомих нам приматів числом хромосом – це дуже значна зміна. Можна припустити, що точка, де число хромосом змінилося і є точка переходу від мавпи до людини. Далі, ця зміна спадкового апарату має супроводжуватися значною зміною будови тіла. Зайве говорити, що слідів подібних істот не знайдено.

І, нарешті, по-третє – найдавніші сліди перебування на Землі людиноподібних істот зафіксовані значно раніше, ніж на Землі з'явилися перші примати.

У 1931 році американський геолог Г.Бурру повідомив про відбитки людських ніг в шарах, вік яких становив 250 мільйонів років. Зроблені ним фотографії показують, що там, де нога чинила на пісок більший тиск, структура піщаника змінена. Ми можемо уявити собі як це могло статися тоді, 250 мільйонів років тому – нога просто стала на мокрий пісок, і піщинки під п'ятою спресувалися сильніше ніж під пальцями, однак важко уявити собі як невідомий містифікатор, на думку багатьох геологів підробив відбитки, ухитрившись змінити структуру вже скам'янілого пісковику.

Дещо пізніше той же Г.Бурру повідомив про знахідку ще десяти подібних слідів в декількох милях від Маунт-Вернона. У руслі Пелексі-рівер (Техас) К.Догерті розкопав численні сліди динозаврів різних видів – і недалеко від них безліч відбитків людських ніг, що відносяться до того ж крейдяного періоду. В одному місці картина схожа на переслідування людиною динозавра...

У 1983 році подібні відбитки були знайдені в Туркменістані.

Уявити собі, що людина виникла десь в мезозої і за своїх предків мала ящерів, дуже важко. У рептилій абсолютно інша організація, незважаючи навіть на те, що деякі з динозаврів, ймовірно, були живородними і навіть теплокровними, незважаючи на те, що деякі птахи – найближчі нащадки рептилій, уміють виробляти речовину, що нагадує молоко ссавців – все ж різниця між ними величезна.

Але інших можливих кандидатів на роль предків людського роду в минулих віках просто немає – ні в мезозої, ні в палеозої. У нас просто не залишається іншого варіанту, крім припущення, що батьківщина людини – не Земля. Справді, припустивши зовнішнє, неземне походження людини, ми легко пояснимо те, що сліди її перебування виявляються в багатьох епохах, причому ці знахідки не мають видимого зв'язку одна з одною.

Викопні артефакти

В історії Землі існує маса явищ, які можна пояснити лише наявністю в глибокому геологічному минулому нашої планети високорозвиненої технічної цивілізації. Наведемо деякі дивні артефакти (предмети штучного походження), які протягом багатьох століть знаходили в таких місцях, куди предмет штучного походження не міг потрапити жодним чином – наприклад у суцільному шматку кам'яного вугілля або руди.

У 1844 році сер Девід Брюстер виступив з повідомленням про знахідку в Кінгудському кар'єрі (Мілнфілд, північна Англія) сталевого цвяха, капелюшок якого приблизно на дюйм був всередині брили пісковика, а вістря виходило назовні, в шар валуна глини, і було майже повністю знищено іржею. Це повідомлення опубліковане в «Оглядах повідомлень, зроблених на вересневому 1844 року зборах Британської асоціації сприяння розвитку науки». Лондон, 1845, с.51. Девід Брюстер був визнаним ученим, автором десятків наукових праць, і до його свідчень варто поставитися серйозно.

Дон Франціско де Толедо, віцекороль Перу в 16-му столітті, тримав у своєму кабінеті сталевий цвях, знайдений усередині шматка породи в перуанській гірській виробітці. Подібні знахідки зазвичай намагаються пояснити природними піритовими утвореннями – дійсно, корінь рослини, що потрапив у визначені фізико-хімічні умови, може стати зовні дуже схожим на металевий стрижень. Таким чином можна «списати» частину знахідок – але зовсім не всі. У наведеному вище прикладі, зокрема, мова йде про сталевий цвях – а не про «металевий стрижень», за який можна прийняти цілком природне піритове утворення. Крім того, навряд чи губернатор-іспанець так зацікавився б простим стерженьком.

У журналі «Праці товариства шотландських старожитностей» (Едінбург, 1854, т.1 с. 121-122) є повідомлення про знахідку на початку грудня 1852 року залізного інструменту дивного вигляду. Він був знайдений у шматку вугілля, видобутого неподалік від Глазго. Джон Б'юкенен, який прислав товариству цей артефакт, супроводжував його письмовими показаннями, які дали під присягою п'ять робітників, що знайшли предмет, і своїми зауваженнями.

У 1869 році в Неваді, у шматку польового шпату, піднятого з великої глибини, знайдений металевий гвинт довжиною близько 5 см. У 1851 році в журналі «Сейнтіфік Емерік» з'явилася стаття такого змісту: «Кілька днів тому потужний вибух зруйнував скелю... в Дончестері . Цей вибух розкидав на всі боки величезні камені вагою до декількох тонн і безліч дрібних фрагментів. Серед них були підібрані два уламки металевого предмета, розірваного при вибуху навпіл. При з'єднанні ці частини утворили посудину, подібну до дзвона, висотою 4,5 дюйма (11,4 см), 0,5 дюйма шириною (15,5 см) в основі, а біля вершини 2,5 дюйма (6,4 см) і товщиною стінок близько 0,1 дюйма (0,3 см). Метал посудини за виглядом нагадує цинк або ж сплав із значною добавкою срібла. На поверхні розрізнялися шість зображень квітки або букета, покритих чистим сріблом а навколо нижньої частини посудини лоза або вінок, також покриті сріблом. Різьблення та покриття були чудово виконані невідомим майстром. Ця дивну посудина загадкового походження добута із шару породи, що знаходився до вибуху на глибині 15 футів (4,5 м)... У достовірності знахідки немає сумніву, і тому вона гідна вивчення».

У 1866 році в Каліфорнії, в окрузі Калаверас, і в 1860 році в Італії, близько Кастенедоло, були знайдені людські черепи, вік яких був визначений, щонайменше, в 10 мільйонів років.

У 1880 році поблизу того ж місця в Кастенедоло, в тому ж самому шарі земної кори були знайдені два дитячі скелета. У свій час про ці знахідки багато писалося в пресі, але пізніше вони були більш-менш забуті. Всі вищезазначені знахідки виявлені під час гірничих робіт в абсолютно непошкодженому вигляді, щільно «упакованими» в земній товщі.

Зальцбурзький паралелепіпед

Але найбільшою серед викопних артефактів популярністю користується, безумовно, «зальцбурзький паралелепіпед».

7 червня 1886 року на засіданні однієї з секцій природоісторичного товариства Рейнської області і Вестфалії д-р Гурльт представив зборам дивний залізний метеорит, так званий голосидерит, який знаходився в третинному бурому вугіллі. Цей метеорит є власністю музею Кароліни Августи в Зальцбурзі і був подарований йому синами пана Ісідора Брауна (Шендорф, поблизу Феклабрук у Верхній Австрії). Його випадково виявив один робочий у «день Всіх Святих» 1 листопада 1885 року на фабриці фірми (Брауна), коли розколов для спалювання шматок твердого бурого вугілля, добутого у Вольфзезі...

Голосидерит має майже квадратний перетин і схожий на куб, у якого дві протилежні грані, що нагадують подушки, сильно заокруглені, а інші чотири грані завдяки цьому заокругленню завужені і мають по всій довжині глибоку борозну. Усі без винятку грані і борозна покриті настільки характерними для метеоритного заліза чашечками або регмагліптами... і тонкою зморщеною плівкою оксиду.

Максимальна висота голосидериту – 67 мм, максимальна ширина – 62 мм і максимальна товщина – 47 мм, він важить 785 грам, має питому вагу 7,7566, твердість сталі та містить, крім хімічно зв'язаного вуглецю, мізерний відсоток нікелю, але кількісний аналіз ще не проводився. На невеликій полірованій поверхні, протравленій азотною кислотою, відманштеттенові фігури, типові для метеоритного заліза, не виявляються». [Див: «Звіти Французької Академії наук», т. 103 с. 702-703; Аннали Бельгійського Геологічного товариства, т. 14 кн. 1 с. CXVI; журнал «Nature» т. 35 с. 36.

Доктор Гурльт не сумнівався в метеоритній природі загадкового утворення, хоча і зазначав, що форма його занадто правильна для предмета природного походження. Він намагався пояснити таку правильність умовами польоту через атмосферу, але його пояснення носили занадто приблизний характер.

Насторожувала прихильників метеоритної гіпотези і висока твердість, і відсутність фігур Відманштеттена – візерунка у вигляді переплетених ліній. Деякі метеорити, наприклад атаксити, цих ліній не мають, але атаксити містять багато нікелю – до 30%. Це явно не узгоджується з хімічним складом знахідки.

У 1919 році американський письменник і журналіст, відомий збирач «дивацтв», вперше висунув припущення про інопланетне походження «паралелепіпеда». Тієї ж точки зору дотримувався у 50-х роках Морріс К. Джессуп. У 1966 році у Відні провели, нарешті, довгоочікуваний кількісний аналіз артефакту, проте результати цього аналізу ще більше заплутали справу – по-перше, було повністю спростовано метеоритне походження об'єкту – нікель, не менше чотирьох відсотків якого міститься у всіх відомих на сьогоднішній день залізних метеоритах, у складі «паралелепіпеда» повністю відсутній. Експерти визнали, що предмет складається з чавуну, і що використовувався, швидше за все, як противага в шахтній лебідці...

Противага, що важить менше кілограма? І яким чином на поверхні чавуну з'явилися настільки характерні для метеорита чашечки – регмагліпти? І чим викликана розбіжність хімічних складів артефакту – того, який визначив доктор Гурльт, і результатів Віденського аналізу? У пресі ходили чутки про втрату справжнього «паралелепіпеда» і заміну його копією – можливо причина в цьому? Крім того, залишається відкритим головне питання – яким чином предмет потрапив всередину шматка вугілля...

Подібних знахідок не дуже багато, проте вони є і список їх можна продовжувати. Це і золота нитка в камені, добутому на глибині двох з половиною метрів, наперсток в шматку лігніту, залізний молот з дерев'яною ручкою всередині скельної породи або, наприклад... монета 1397 року в шматку кам'яного вугілля.

Звичайно, порівняно мала кількість подібних знахідок наводить на певні роздуми, однак згадаємо, що, наприклад, викопна птаха археоптерикс, що вважається предком всіх птахів і опис якої можна знайти майже в будь-якому підручнику біології, теж знайдена всього в одному екземплярі. На підставі знахідки археоптерикса була побудована струнка і красива теорія походження птахів, на підставі знахідок викопних слідів і предметів, явно виготовлених людиною, жодної теорії побудовано не було.

Антарктида і картографічні загадки

У 1513 році турецький адмірал Пірі Рейс склав для свого географічного атласу «Бахрійе» велику карту світу. У примітках до цієї карті сказано, що для її складання були використані 14 картографічних джерел, з них вісім походили ще з часів до Птолемея, а одну «склав недавно невірний на ім'я Коломбо».

Там є ще такі слова: «Невірний на ім'я Коломбо, генуезець, відкрив ці землі. До рук названого Коломбо потрапила одна книга, в якій він прочитав, що на краю Західного моря, далеко на Заході, є береги й острови. Там знаходили всілякі метали і дорогоцінні камені. Вищезгаданий Коломбо довго вивчав цю книгу... Про пристрасть тубільців до скляних прикрас Коломбо теж дізнався з цієї книги, і взяв їх з собою, щоб обміняти на золото.»

Але справа зовсім не в карті Колумба, яка, до речі, до наших днів не дійшла. У 1789 році кілька дивом збережених листів атласу Пірі Рейса потрапили до Європи, де і були опубліковані у 1811 році. Заново карти були відкриті у 1929 році, проте незвична система географічних координат на картах робила їх аналіз майже неможливим.

І ось коли перетворення в звичну нам координатну систему було зроблено, науковий світ був здивований. Справа в тому, що на карті виявився близький до Південної Америки фрагмент Антарктиди – півострів Палмера і Земля Королеви Мод, географія якого стала відома нам тільки в двадцяті роки нашого століття. Більше того, узбережжя показано таким, яким воно було до заледеніння, доти, поки прибережні острови не скував суцільний крижаний покрив!

Правда, фрагмент Антарктиди на картах невеликий – велика частина «Бахрійе» безнадійно втрачена. І ще одна деталь: група островів, показана у Рейса була відкрита вже після опублікування модифікованої версії карти. Ще в п'ятдесяті роки ця область Антарктиди вважалася монолітною. Але можливо справа все ж у перетворенні, модифікації карти для поєднання її частин із сучасними географічними координатами? Але ні, фрагмент Африки і грубе, але все ж досить точне зображення східного узбережжя Південної Америки знаходяться цілком на «своїх місцях»...

У 1960 році Ч.Хепгуд виявив у бібліотеці конгресу США карту, створену в 1531 році французьким географом Оронсом Фіне (1494 – 1555 роки). Ця карта, справжність якої засвідчена експертами бібліотеки конгресу, викликала в ті роки справжню сенсацію.

По-перше, карта Фіне повна. Правда, автор користувався при розробці карти винайденою ним «серцеподібною» проекцією, однак цей метод зображення все ж значно ближчий до звичних нам картографічних проекцій, ніж спосіб Пірі Рейса.

По-друге, на цій карті зображена Антарктида, контури якої близькі до відомих нам. Правда, площа цієї Антарктиди в 4 рази більша від справжньої, є підозри, що Фіне, який, ймовірно, користувався якимись стародавніми джерелами, просто сплутав 80-ту паралель з Південним полярним колом.

По-третє, той, хто картографував Антарктиду для джерела, яким згодом скористався Фіне, робив це до повного заледеніння материка. На карті Оронса Фіне показані річки, озера і гірські ланцюги, нині приховані під льодом. До речі, контури фрагмента узбережжя Антарктиди на карті Рейса добре збігається з відповідним шматочком узбережжя у Фіне, що зайвий раз підтверджує ту думку, що до наших днів дійшов лише один древній атлас, що датується, як стверджує Рейс, часом Птолемея або Олександра Македонського. До Пірі Рейса він потрапив, швидше за все, із захопленого турками Єгипту.

Зараз вважається, що заледеніння Антарктиди почалося близько 20 мільйонів років тому, і близько 5 мільйонів років тому досягло максимуму. Зазвичай цими цифрами користуються, бажаючи закрити розмову про стародавню цивілізацію в Антарктиді. Звичайно, потрібно проявити неабияку гнучкість розуму, щоб визнати, що картографування було здійснене до заледеніння Антарктиди, тобто не менше п'ятнадцяти мільйонів років тому, проте жодним іншим способом не можна пояснити чітку відповідність сучасним даним підлідного рельєфу і берегової смуги на картах Фіне і Пірі Рейса.

Зображення: commons.wikimedia.org.

Читайте також:

Меню