Норвезький драматург і поет Генрік Ібсен – класик світової літератури, один з творців сучасного театру. Його називали «Фрейд в драматургії».
Генрік Юхан Ібсен народився в маленькому приморському містечку Шієні па півдні Норвегії 20 березня 1828 року в сім'ї судновласника Кнута Ібсена. У 1834 році батько розорився, і родині довелося переїхати з розкішного будинку в скромне житло в сусідньому селі Венстеп.
У 1844 році 15-річний Генрік Ібсен знайшов роботу учня аптекаря в Грімстаті, крихітному портовому містечку. У вільний час він готувався до вступу на медичний факультет університету Християнії (нині Осло), проте в 1850 році не здав вступні іспити з давньогрецької мови та математики.
Генрік Ібсен захопився журналістикою, поезією і драматургією. Дія його першої драми «Каталіна» (1849) проходила в Стародавньому Римі, в ній фігурували герої, характерні для подальшої творчості автора – герой-бунтар і його кохана. Ця п'єса і драма «Богатирський курган» привернули до Ібсена увагу знаменитого норвезького скрипаля Оле Булла (1810–80), до репертуару якого входили власні твори і народні мелодії. У 1851 році Булл запропонував Ібсену спробувати свої сили в ролі помічника режисера і драматурга нещодавно створеного Норвезького театру в Бергені. Ібсен повинен був щорічно ставити по новій п'єсі.
Дебют драматурга
Хоча в Норвегії існувала багата традиція героїчної середньовічної саги, на сцені переважали салонні п'єси у французькому стилі, які виконувалися акторами датської школи датською мовою.
Саме тому за шість років роботи в Бергені і роки роботи як художнього керівника міського театру Християнії (1857–62) Ібсену не вдалося домогтися серйозного успіху. Проте він почав втілювати в життя власну теорію драми. На думку Ібсена, драмі потрібен не тільки сюжет, а закладений в її основі конфлікт обов'язково повинен розвиватися, розкривати психологічну сутність героїв п'єси. Незважаючи на прекрасний виклад цієї теорії, її перше втілення на сцені Бергенського театру, п'єса «Іванова ніч» (1852), провалилася.
У 1856 році романтична комедія Генріка Ібсена «Бенкет в Сольхаузі» мала успіх. У тому ж році драматург познайомився з Сюзанною Торенс. Через два роки вони одружилися. У 1858 році успіх чекав ще одну п'єсу Ібсена, «Воїни в Хельгеланді». У 1859 році народився син Генріка, Сігурд. У 1860–61 роках Генрік Ібсен, зневірившись здобути визнання, не міг змусити себе взятися за перо. Однак в 1862 році він написав віршовану сатиру про романтичні ілюзії «Комедія любові». Цю п'єсу чекав ворожий прийом, але саме в ній вперше знайшла своє вираження концепція анти-ідеалізму, що стала згодом основною у творчості драматурга. Незабаром після цього театр Християнії збанкрутував, і здавалося, що кар'єра Генріка Ібсена закінчена.
Смерть театру збіглася з «другим народженням» його автора. Генрік Ібсен почав писати у своє задоволення. Отримавши невелику стипендію, він у квітні 1864 року виїхав до Італії. Наступні 27 років драматург жив у Римі, Дрездені та Мюнхені, а в Норвегію приїжджав ненадовго в 1874 і 1885 роках.
У перший рік свого добровільного вигнання він написав віршовану п'єсу «Бранд», де головний герой – сільський пастор, який відкидає всякі компроміси і теплоту людських відносин. Бранд притримувався девізу «все або нічого», і вимагав того ж і від інших. У фіналі покинутий усіма Бранд залишається на самоті, в гуркоті лавини, що вбиває його, герой чує громоподібний голос, який відкидає всі його принципи. У Норвегії п'єсу відразу ж після її публікації у 1866 році чекав неймовірний успіх, хоча вперше вона була поставлена на сцені лише 19 років потому.
Шлях до «Лялькового будинку»
Уряд Норвегії в знак визнання видатних успіхів Генріка Ібсена призначив йому регулярну виплату, до якої незабаром додалися значні суми гонорарів. У 1867 році побачила світ друга п'єса Ібсена, «Пер Понт», вперше поставлена на сцені у 1876 році. Ця римована драма розповідає історію злочинця, здатного вселити до себе щиру любов.
У 1869 році Генрік Ібсен у складі норвезької делегації відвідав урочисте відкриття Суецького каналу і закінчив роботу над сучасною комедією «Союз молоді». У 1871 році він переробив свої короткі вірші і видав їх одним томом. Відтоді він писав тільки прозу.
Справжня популярність прийшла до Ібсена у 1879 році з виходом революційної п'єси «Ляльковий дім», що викликала у одних глядачів захват, а в інших – огиду. В основі сюжету п'єси життя звичайної сім'ї – банківського керуючого Торвальда Хелмера, його дружини Нори і їхніх трьох дітей. Торвальд вважає себе главою сім'ї, його дружина Нора приймає роль підлеглої, щоб потішити його самолюбство. І ось в життя сім'ї вривається сторонній, погрожуючи розголосити шахрайство, до якого Норі довелося одного разу вдатися, щоб отримати необхідну для врятування життя її чоловіка позику. Дізнавшись цю небезпечну таємницю, Торвальд в страху за свою репутацію відрікається від дружини. Нора, побачивши справжню ціну своєму чоловікові, відмовляється від нього і дітей і в фіналі п'єси йде з життя.
Відмова Ібсена придумати п'єсі «хеппі-енд» розгнівав публіку Але це не було злою волею автора. Його п'єса розгорталася за своїми власними законами розвитку. Торвальд, який все життя вважав себе зразком порядності, виявляється лицеміром, а ідеалізм його дружини не тільки небезпечний, а й приносить горе іншим людям.
Помістивши героїв «Лялькового дому» в буденну житейську обстановку, Генрік Ібсен знімає покриви непривабливих таємниць зовні благополучної родини. Таємний план Нори (підробка підпису) ось-ось повинен увінчатися успіхом (і вона зможе повернути борг), але, перш ніж зробити останній крок, їй доводиться відкрити частину правди, а слідом за цим викривається і весь обман.
Ще більше засудження викликала драма «Привиди» (1881). На перший погляд тема п'єси – спадковий сифіліс – обрана невдало, бо зараз відомо, що така форма хвороби не існує. Однак по ходу дії все виразніше вимальовується набагато небезпечніша недуга – моральне падіння. Навіть після смерті спитого розпусника капітана Алвінга його дух не відає спокою. Притулок, побудований його вдовою в пам'ять про чоловіка, згорає дотла. Його син-сифілітик божеволіє, а позашлюбна дочка потрапляє в бордель. Посіяне батьком зло невідворотно губить його дітей, незважаючи на всі спроби фру Алвінг приховати правду і за всяку ціну уникнути скандалу.
Міжнародне визнання
Незабаром прогресивні театри всієї Європи звернулися до постановок п'єс Ібсена. Проте публіка їх не приймала не дуже люб’язно, а критики-моралісти засудили Ібсена. Перейшовши до контратаку, драматург кинув суспільство в ще більше сум'яття п'єсою «Ворог народу» (1882), герой якої доктор Стокман найбільш близький автору. Отримавши результат хімічного аналізу води з курортного джерела, від якого залежить процвітання його рідного містечка, Стокман публічно заявляє, що вона заражена небезпечними мікробами, і в кінцевому рахунку незговірливого доктора оголосили «ворогом народу». Представлений жертвою боягузливого і своєкорисливого суспільства, Стокман, як і всі Ібсенівські ідеалісти-правдолюбці, несе в собі потужне руйнівне начало. Нехай рідне місто зубожіє – його це не хвилює, бо правда для нього священна.
Поетичні мотиви
У «Дикій качці» (1884) перед глядачем у зовсім іншому світлі постає нетерпимий ідеаліст, що приносить горе і смерть в будинок свого друга. Сім'я Ялмара Екдала живе бідно, але весело, оточивши себе хиткою завісою втішних ілюзій. Але ось з'являється Грегерсен Верле і трощить ту «житейську брехню», на якій тримався мир в сім'ї, залишаючи за собою глибоко нещасних людей, котрі знемагають під тягарем нестерпної провини. У хаосі, який охопив сім'ю Екдал більше мелодрами, ніж високої трагедії, але в п'єсі чітко звучать ноти поетичної печалі – абсолютно новий мотив в драматургії Генріка Ібсена.
Кожна наступна п'єса із серії класичних драм Ібсена стає або розвитком ідей, закладених у її попередниці, або її антиподом. В останній драмі «Росмерсхольм» (1886) стикаються ідеаліст (Бранд), що не приймає брехні, і привабливий егоїст (Пер). Якщо колишній пастор Йоганнес Росмер керується принципами високої моралі, то авантюристка Ребекка Вест готова на все заради досягнення бажаної мети. Поруч з героями незримо присутній дух дружини Росмер Беати, доведеної до самогубства холодністю чоловіка і витонченими прийомами Ребекки. Перед героями п'єси стоїть проблема вибору між необмеженою свободою і віковими традиціями будинку Росмер. І якщо колишній пастор піддається впливу хижачки Ребекки, то і вона у вирішальний момент приймає його високоморальні погляди на життя. У результаті герої поволі підштовхують один одного до краю водоспаду, в якому загинула дружина Росмер. У фіналі Росмер і Ребекка закінчують життя самогубством.
Генрік Ібсен на заході творчості
Надалі Генрік Ібсен перейшов на позиції символізму, і його стиль разюче відрізняється від визнаних сценічних шедеврів. До числа його пізніх п'єс належать «Жінка з моря» (1888), «Гедда Ґаблер» (1890), «Будівельник Сольнес» (1892), «Маленький Ейольф» (1894), «Йун Габріель Воркман» (1896) і «Коли ми, мертві, прокидаємося» (1899). У цих п'єсах виступає ще один персонаж – немолодий художник, який з гіркотою усвідомив, що його талант і сили як пісок втікають крізь пальці. Багато з останніх п'єс носять автобіографічний характер. Можна з упевненістю сказати, що джерелом натхнення для них послужили повернення письменника в рідну Норвегію і його численні романи з молодими жінками. Генрік Ібсен продовжував писати, поки в 1901 році хвороба не прикувала його до ліжка. Він помер у Християнії в 1906 році.
Читайте також:
