Про снігових людей - напівмавп-напівлюдей - давно надходять повідомлення то з Сибіру, то з Гімалаїв, то із заходу Північної Америки. Що стоїть за легендами про "снігову людину"? Міжнародне товариство криптозоології в Тусоні, штат Арізона, налічує всього близько трьохсот членів, але є об'єктом постійних насмішок з боку преси через дивну діяльність цієї організації. "Криптозоологія вивчає незвичайні живі істоти, - говорить секретар товариства антрополог Річард Грінуелл. - Вона також вивчає будь-яку інформацію про незвичайних істот, невідомих науці".
Коротше кажучи, Грінуелл і його товариші вірять у монстрів. А допустити існування "китайського дикуна", або, як його ще називають, "бігфута", - значить піддати себе гострому глузуванню людей, геть-чисто позбавлених романтичної жилки.
Більшість обивателів починають вірити в неймовірне тільки після ретельного вивчення та перевірки вченими фактичних матеріалів. Криптозоологи стверджують, що за останній час відкрито цілий ряд нових видів тварин. Серед них карликовий слон, що мешкає в Центральній Африці, за величиною він складає третю частину звичайного слона, і онза - дуже лютий різновид гірського лева, про який вже давно ходять легенди серед мексиканських селян. Іншими прикладами до недавніх пір невідомих представників дикої природи є карликовий гіпопотам, білий носоріг, гігантська панда і дракон комодо. "Є свідчення, що ці тварини існують не в уяві, говорить Річард Грінуелл. - То чому не може бути ще більш загадкових істот?" Три види диких істот більше за інших привертають увагу людей. Ймовірно, через те, що очевидці описують їх напівлюдьми-напівтваринами.
Ці істоти відомі під різними назвами: "Велика нога" (англійською "бітфут"), "саскуоч", "єті", "снігова людина", "китайський дикун"... Лише деякі вчені виявляли досить серйозний інтерес до повідомлень очевидців про цих тварин, поки недавно не з'явилися нові відомості з абсолютно несподіваного джерела...
Китайський дикун
Є відомості, що протягом багатьох століть на очі китайським селянам попадалася істота, названа ними "йерен". Людиноподібний примат "йерен" (або "китайський дикун") досягає майже двометрового зросту, він здатний виготовляти знаряддя праці і плести кошики. Сотні випадків, коли селяни в центральній частині Китаю бачили цю істоту, залишилися без уваги. До кінця вісімдесятих років західні вчені не мали доступу в малонаселені лісові масиви, де китайські дослідники накопичили багатющий фактичний матеріал про цю істоту. Але потім шість країн, включаючи Великобританію і США, організували прекрасно оснащену експедицію і відправили її в цей регіон, щоб вивчити матеріали і, якщо пощастить, узяти для аналізу будь-які речові докази існування "китайського дикуна", наприклад, пучок його волосся.
Серед тих, кого вдалося переконати поїхати в Центральний Китай для цієї мети, були професор антропології університету штату Огайо Джин Пуар'є і Річард Грінуелл. Те, що вони виявили там, виявилося найбільш хвилюючим відкриттям в їхньому житті. Сам Пуар'є відправився в експедицію без особливого ентузіазму. Будучи знаменитим ученим, він скептично ставився до всіх повідомлень про подібних істот. Але його співпраця з англійцем Грінуеллом протягом двох років досліджень дала чудові плоди. В експедиції взяла участь незалежна знімальна група з Лондона на чолі з Джералдін Істер.
Фактичним доказом існування лісового побратима гімалайської "снігової людини" послужило волосся, підібране фермерами, які бачили дивну істоту на своїй землі. Спочатку вчені з шанхайського університету Фуда прийшли до висновку, що це волосся не належать ні людині, ні мавпі. Потім це волосся послали до університету штату Огайо і в Бірмінгемський університет. Результати аналізу, проведеного співробітниками відділу космічних досліджень та фізики під керівництвом доктора Ранджіта Сохи, були оголошені в листопаді 1990 року. Висновок англійських і американських вчених повністю підтвердив висновки їх китайських колег. Волосся належало істоті, яка не була ні людиною, ні мавпою... А це фактично доводило існування "китайського дикуна".
Вчені продовжили аналіз структури хромосом волосся і професор Пуар'є заявив: "Нами встановлено, що ця тварина не підпадає ні під одну з відомих категорій. Це перше свідоцтво існування нового вищого примату". Останнє відкриття у Центральному Китаї дозволяє зробити висновок, що істота, названа гігантопітеком і існувала, як вважають вчені, півмільйона років тому - задовго до людини. Вона змогла вижити у вкрай віддалених від цивілізації районах. У багатьох місцях в Китаї, у В'єтнамі та Індії були знайдені щелепи і більше тисячі зубів цієї древньої "людини-мавпи". Джералдін Істер стверджує: "Китайський дикун" - або істота, про яку ми нічого не знаємо, або гігантопітек, якому якимсь чином вдалося одному уникнути вимирання в цих районах. Він був сучасником ведмедів панд, а панди вижили ".
Підтверджують очевидці
У 1981 році в провінції Хубей було створено науково-дослідне товариство з вивчення "китайського дикуна". Ось деякі зі свідчень очевидців, зібраних товариством. Вранці 19 червня 1976 року Гонг Юланю, селянка з села Кунлі, відправилася з чотирирічною дитиною в гори, щоб нарізати трави для свиней. Піднімаючись по стежці між двома схилами, вона раптом побачила, як в шести-семи метрах від неї бура істота чеше спину об дерево. Коли ця істота помітила Гонг Юланю і її дитину, вона кинулась до них. Перелякана Гонг втекла вниз, під гору, а потім описала цю істоту дослідницькій групі. За її словами, вона була вища від дорослої людини, зростом приблизно 180 сантиметрів. Волосся на голові відносно довге, руки і ноги покриті волоссям. Істота пересувалася вертикально, як людина, великими кроками. Вона була чоловічої статі, досить страшна. Коли їй показали фотографію орангутанга у вертикальному положенні, Гонг сказала: "Вона виглядала саме так". Подивившись на фотознімки ведмедя, вона заперечливо похитала головою.
Жу Квокьянг, скотар з Хілонга, дав наступні показання: "16 червня 1974 року я пас чотирьох биків на гірських пасовищах Лонгдонгту, коли раптом зіткнувся віч-на-віч з істотою, схожою на людину, але покриту бурою шерстю. Я направив на неї рушницю, але вона ухопилася за ствол. Я почав виривати рушницю, але не міг її звільнити. Тоді я вистрілив навмання, але промахнувся. Істота відкрила пащу, скорчила загрозливу гримасу і оголила жовті зуби. Зуби були як у людини, тільки трохи ширші. Від страху в мене підкосилися ноги. Три мої бика втекли, але великий чорний бик, який раніше нападав на людей, пирхнув і кинувся на цю істоту. Вона відпустила ствол моєї рушниці і втекла".
У горах Куен-Лунь в північно-західному Китаї на початку 1950 року Фан Джінткван працював у складі геологічної партії міністерства важкої промисловості. За два роки роботи за контрактом він познайомився з багатьма місцевими жителями, які не тільки бачили, а й навіть годували дикунів. Фан умовив одного старого зводити його в каштановий гай, де мешкали ці істоти. Ось його розповідь: "Як і очікувалося, виникла істота. Це була самка зростом не менше 160 сантиметрів з дитинчам. Можливо через те, що мій одяг відрізнявся від одягу старого, вона поставилася до мене з деяким побоюванням. А дитинча безстрашно підбігло до старого, щоб взяти в нього каштани. Мати покликала його. Це був звук, який віддалено нагадував крик не то коня, не то осла ".
Жанг Юджин із селища Хонгта розповідав, як вони одного разу вбили дикуна: "Коли мені було 18 років, я служив у гоміньдановській армії. Навесні 1943 року мене в складі групи з 50-60 солдатів послали на полювання. Ми натрапили на будиночок у горах. Господар сказав нам, що в горах за будинком пів дня кричала якась тварина. Повітовий комендант, який очолював нашу групу, наказав мені і ще тридцяти солдатам взяти три кулемети і оточити це місце. Коли ми прийшли туди, то побачили не одну, а два істоти. Одна з них сиділа низько опустивши голову і плакала. Інша ходила навколо першої і час від часу ворушила її. Ми протягом півгодини спостерігали за ними, потім відкрили вогонь. Той дикун, що ходив, одразу втік, а інший впав замертво. Оглянувши його, ми виявили, що це самець, ростом як у людини, і все його тіло було вкрите бурим волоссям ".
У розповідях про дикунів, які плакали, багато спільного. Лю Джікван розповідала, як в 1942 році виставили на загальний огляд пару спійманих дикунів: "Мені було тоді 13 років, і я пішла центр міста, щоб поглянути на дивовижних чудовиськ, спійманих солдатами-міньдановцями і скованих ланцюгом. Це були самець і самка. Їх голови були червоно людські, з плечей звисало волосся, у самки були великі груди, а у самця по щоках котилися сльози. Ми дали їм кукурудзяний качан, і вони його з'їли".
У достовірності таких показань легко засумніватися. Більшість очевидців селяни, і за давністю років їх розповідей викликають підозри в деякому спотворенню істини. Але недавні експедиції вглиб Китаю носили суто науковий характер. Нещодавно факультет біології Хуадонського університету організував кілька експедицій, які виявили сліди ніг дикунів, печери, волосся і "гнізда" - незвичайні сплетені з гілок споруди, що іноді цілими десятками зосереджені в одному місці. Припускається, що це житла дикунів.
Снігова людина
"Китайський дикун" привернув увагу західних вчених лише в останні роки. А от в Гімалаях живе істота, про яку вперше стало відомо на Заході ще в 1832 році. Любитель пригод англієць Б.Г. Ходтсон оселився високо в горах разом з непальцями і писав додому про високу людиноподібну істоту, покриту густою шерстю. У Британії вважали, мандрівник, який володів багатою уявою, помилково прийняв за людиноподібну істоту бурого гімалайського ведмедя чи, можливо, велику мавпу лангур. Але Ходтсон в науковому журналі описав, як носії-непальці із жахом тікали від безхвостої істоти з кудлатою шерстю, яка стояла вертикально, а згодом попрямувала до них. Вони називали його "Ракшас", що на санскриті означає "демон". Непальці сказали Ходтсону, що згадки про таких дикунів датуються ще четвертим століттям до нашої ери.
Через півстоліття інший англієць, майор медичної служби індійської армії Лоуренс Уодделл, повідомив про те, що бачив незвичайні сліди, нібито "залишені однією з волохатих людей, що живуть у вічних снігах". Він виявив ці сліди на висоті близько шести тисяч метрів в північно-східному Сіккімі. У своїй книзі "У Гімалаях" він писав: "Тибетці всі поголовно вірять у цих істот. Однак ніхто з опитаних з цього питання так і не навів мені жодного достовірного випадку". Уодделл прийшов до висновку, що волохаті дикуни - це просто жовті снігові ведмеді-хижаки, які часто нападають на яків.
Наступне письмове повідомлення про виявлення незвичайних слідів відноситься до 1914 року. Англієць Дж.Р.П. Джент, лісничий з Сіккіму, написав, що знайшов сліди дуже дивної великої істоти. Подібні повідомлення викликали загальну цікавість, і в 20-30-і роки в гори кинувся цілий потік мандрівників. Вони добули ще більше відомостей про дивовижний "єті". Саме в цей час один газетний репортер назвав цю істоту "страшною сніговою людиною".
Непальські селяни, тибетські лами, шерпи розповідали, що "єті" завжди жили поблизу снігової кромки, яка відділяє лісові масиви від льодовиків. Ці розповіді очевидців вельми суперечливі. Одні говорять, що тварини досягають чотириметрового зросту і надзвичайно рухливі. Інші стверджують, що вони значно нижчі, ходять повагом, з високо піднятою головою, сильно розмахують руками. Сільські жителі розповідають, що снігові люди ведуть себе обережно і наближаються до людського житла, тільки коли їх до цього змушує голод. Їдять вони в основному гризунів і лишайник, свою здобич, перед тим як з'їсти, потрошать, що притаманне тільки людині. За словами селян, у разі небезпеки "єті" видають гучні гавкаючі звуки. Але це все розповіді місцевих жителів про "снігову людину". А де ж докази її існування?
Від чуток до доказів
У двадцятих роках нашого століття від жителів Якутії надійшло повідомлення, що в місцевих лісах з'явився "чучунни" (якутська назва дикої людини, що означає "зацькований"). Ця істота збирала ягоди і обома руками запихала їх до рота.
Один з місцевих жителів розповідав: "Помітивши нас, він випростався на повний зріст. Він був худорлявий і дуже високий, більше двох метрів. Одягнений у оленячу шкуру. На голові - копиця нечесаного волосся. Дуже довгі руки. Обличчя - як у людини, але лоб вузький і нависає над очима, як козирок. У нього широке масивне підборіддя, значно більше, ніж у людини. Він раптом кинувся навтьоки. Біг він дуже швидко, підстрибуючи через кожні два кроки. Він був босий".
Наскільки достовірні подібні повідомлення? Знайти вагомі докази існування "снігової людини" було дуже важко. З чуток, в тибетських монастирях зберігалися скальпи, шкури і навіть мумії тіл подібних істот, але західним ученим не вдавалося здобути ці цінні речові докази, щоб зробити необхідні аналізи.
У 1921 році полковник Ч.К. Говард-Бері першим з європейців побачив справжнього живого "єті"... Полковник очолював англійську експедицію на найвищу вершину світу Еверест. Під час сходження на висоті близько семи тисяч метрів альпіністи побачили групу незвичайних істот. Вони вирішили, що це, мабуть, "дикі снігові люди". Підійшовши до того місця, де перебували дивні істоти, альпіністи побачили на снігу величезні сліди. "Кожен відбиток був у три рази більший від людської ступні". Повернувшись до Англії, Говард-Бері вивчив літературу про "дику людину" Гімалаїв. Він дізнався, що тибетці лякали цим величезним диким звіром своїх неслухняних дітей.
Говард-Бері розповідав: "Дітей переконували що, для того щоб страховисько не впіймало їх, треба швидко бігти вниз з гори. Тоді його довге волосся впаде йому на очі і воно не зможе їх побачити". Він також дізнався, що самкам "єті" дуже заважають груди величезних розмірів. Один з альпіністів підтвердив це, зауваживши: "Ми переслідували двох самок" єті ", і груди у них були такі великі, що для того, щоб нагнутися, їм доводилося закидати груди за спину".
Навесні 1925 року англійський фотограф Томбазі спостерігав за однією з цих рідкісних тварин на льодовику Зему. Так як він був членом Королівського географічного товариства, його інформацію всі сприйняли серйозно. Джон Напієр у своїй книзі "Велика нога" (ця назва згодом вкоренилася за мавпоподібними істотами Північної Америки) наводить такі слова Томбазі: "Поза всякими сумнівами, його постать сильно нагадувала людську. Будучи темного кольору, вона чітко вимальовувалася на фоні білого снігу. Наскільки я міг розгледіти, на ньому не було ніякого одягу. Через кілька хвилин істота зникла в густому чагарнику. За цю коротку мить я, на жаль, не встиг скористатися фотоапаратом з телеоб'єктивом, або хоча б розглянути його трохи краще через бінокль. Але під час спуску я спеціально зробив гак, щоб пройти по тому місцю, де побачив цю людину чи звіра. Я уважно оглянув сліди, які чітко виділялися на снігу ".
У 1936 році експедиція Рональда Каулбека підтвердила, що на гімалайських схилах зустрічаються численні загадкові сліди. Через рік Френку Сміту вдалося зробити перший фотознімок сліду "єті". Ситуація змінилася 8 листопада 1951 року, коли альпіністи Ерік Шіптон, Майкл Уорд і Сен Тенсінг здійснювали сходження на гірську гряду Гаурі Санкара. На льодовику Мен-Лунг вони набрели на абсолютно чіткі відбитки дуже дивних слідів. Сліди були залишені істотою з п'ятьма пальцями на ступнях, один з яких був набагато більшим за інші. Фотографіям і бездоганним знанням досвідченого слідопита Шіптона просто неможливо було не повірити. Нарешті неприступний Еверест підкорився новозеландцеві Едмунду Хілларі і шерпу Тенсінгу Норгею. Хоча Хілларі теж виявив гігантські сліди, він як і раніше не вірив в існування "єті". Однак дещо пізніше новозеландець відправився в експедицію, метою якої були пошуки "єті", вивчення можливості адаптації людини до життя на дуже великих висотах. З цієї експедиції сер Едмунд повернувся зі скальпом "снігової людини" в руках, який він знайшов у Хумьюнгському монастирі. Сенсація протрималася недовго: зоологи визначили, що це скальп антилопи.
У 1957 році експедицію в Гімалаї спорядив техаський нафтовик Томас Слік. Його група натрапила на сліди, залишені, за словами непальських селян, "єті", які вбили в цьому районі п'ятьох осіб. Але і ця експедиція так і не виявила "снігової людини".
Більш доступними - і багато в чому більш загадковими - виявилися ліси і гори західного узбережжя Північної Америки. У цій дикій місцевості теж з'являються загадкові тварини. Одна з них зустрічається людям частіше за інших. Її називають "Велика нога" ("бігфут"). Перші повідомлення про людиноподібних тварин в Північній Америці почали надходити ще на початку XIX століття. Індіанці розповідали білим поселенцям про волохатих істот, що мешкали в лісах. За їх словами, вони досягали двох з гаком метрів у висоту, мали потужну груди і широкі плечі, у них майже відсутня шия. Першим європейцем, який виявив ознаки таємничої істоти у вигляді величезних слідів ніг, був дослідник Девід Томас. Сталося це на початку XIX століття біля Джаспера, провінція Альберта.
У 1851 році з'явилося перше газетне повідомлення про небачене істоту. Дивно, але воно надійшло не з західного узбережжя, звідки в подальшому в основному і повідомлялося про "бігфути", а з округу Грін, штат Арканзас. Було зроблено припущення, що це "істота, що мала незаперечну схожість з людиною", і була людиною, яка здичавіла "після руйнівного землетрусу в цьому регіоні в 1811 році". "Бігфут" був помічений, коли він переслідував домашню худобу.
Президент Теодор Рузвельт, затятий мисливець, в 1903 році розповідав про напад таємничої істоти на двох мисливців у районі річки Салмон в штаті Айдахо. У 1924 році відбулася найбільш драматична зустріч з "бігфутом" з усіх відомих досі. Одного разу лісоруб Альберт Остман ночував у спальному мішку в лісі під Ванкувером. Раптом його схопив гігантський "бітфут" і, зваливши на плече "як мішок картоплі", близько трьох годин ніс у своє лігво. На світанку Остман зрозумів, що він опинився в полоні у сім'ї "бігфутів" - дорослих самки і самця і двох дитинчат. У нього в мішку була рушниця, якою він не хотів користуватися, тому що мавпоподібні істоти не завдали йому шкоди, кілька банок консервів та інші їстівні припаси. Цим він і харчувався, поки був у полоні. Тим часом сім'я "бігфутів" збирала собі на прокорм молоді пагони ялинових гілок, солодкі трави і коріння. Лісорубові була надана відносна свобода в межах долини, де мешкало дике сімейство, однак за ним постійно доглядали не менше двох "бігфутів". Зрештою, запідозривши, що його викрали, щоб зробити чоловіком дитинча-самки, Остман вирішив при першому ж зручному випадку тікати. Він підсипав батькові сімейства в їжу нюхального тютюну і, поки той бігав до річки, щоб промити пащу, зник. Всього Остман пробув у полоні у "бігфутів" цілий тиждень, але, боячись глузування, ще деякий час мовчав про свою пригоду. А коли все ж таки розповів, вона здалася слухачам просто неймовірною. Неймовірною вона здавалося доти, поки нові відомості не підтвердили спостереження лісоруба.
Одна з найцікавіших зустрічей з "бігфутом" відбулася в Британській Колумбії в 1955 році. Мисливець Уільям Роу сидів у засідці, замаскувавшись у кущах, коли впритул до нього наблизилася самка "бігфута". Величезна тварина, ростом понад два метри і вагою близько півтора центнерів, не підозрювала, що за нею спостерігають. Наблизившись до Роу, вона сіла під кущем, за яким він ховався. Це дозволило мисливцеві спостерігати за нею майже в упор. Роу вдалося добре розгледіти форму голови "бігфута", обличчя, волосся, фігуру, звички і ходу. Мисливець був настільки вражений несподіваною зустріччю, що в розгубленості забув про свій фотоапарат.
Згодом він писав про цю зустріч: "Мабуть, істота нарешті відчула запах моєї присутності, оскільки поглянула на мене прямо через просвіт між гілками. На її обличчі з'явився вираз величезного подиву. Тварина в цей момент виглядала настільки комічно, що я не зміг стримати посмішку. Як і раніше залишаючись навприсядки, вона мимоволі зробила три-чотири кроки назад, потім випрямилася на повний зріст і швидко пішла туди, звідки прийшла. Ідучи, вона продовжувала стежити за мною через плече, не зі страху, а ніби не бажаючи мати справу з чимось, що було незнайоме і незрозуміле їй". Роу зізнався, що якусь мить вагався, чи не пристрелити йому цю унікальну істоту як доказ її існування. Він навіть підняв рушницю і прицілився. Але вистрілити не зміг. "Хоча я і називаю її "воно", я тепер відчуваю, що це була людина. І я усвідомлював, що ніколи не зможу пробачити собі, якщо вб'ю її".
Справжній прорив в полюванні за "бігфутами" стався 20 жовтня 1967 року. Роджер Патгерсон, колишній ковбой і скотар, та його друг індіанець Боб Гімлін бродили по лісі в районі струмка Блафф Крік. Вони вийшли на галявину і за струмком побачили, за їх власними словами, самку "бігфута", яка бігла уздовж берега. Патгерсон схопив свою кінокамеру і, поки тварина не зникла з виду, відзняв приголомшливі кадри на 71 сантиметрі кольорової плівки. Потім двоє друзів зняли сліди, залишені нею. Знятий тремтячою рукою фільм обійшов весь світ, і більшість експертів визнали його достовірність.
Крім того волохата істота була знята на плівку ще раз. Зробив це канадський поромник Боббі Кларкі, який практично став національним героєм. До нього додому юрбами стікаються співвітчизники, і він із задоволенням демонструє їм унікальні кадри.
Побачене примушує місцевих жителів тремтіти від страху і захоплення. Ось величезна, ростом під 3 м, волохата істота бреде на двох ногах, проходить через очерет і наближається до річки. Потім, мабуть відчувши увагу з боку Боббі, вона обертається і, здається, дивиться прямо в камеру... На цьому зйомка власне і закінчується. На превеликий жаль, риси обличчя снігової людини розгледіти неможливо через велику відстань. Також залишилося невідомим, що сталося далі між Боббі та кошлатим чудовиськом.
Сусіди заздрять Кларкі, адже вони теж бачили єті, але поромнику просто пощастило. Зустріч Боббі з чудовиськом сталася рано вранці в неділю біля річки Нельсон. Насолоджуючись навколишнім весняним пейзажем, він раптом побачив всього на відстані 250 м від себе величезну чорну фігуру, яка не була схожа ні на людину, ні на одного з відомих Боббі звірів. На щастя, у поромника завжди з собою був телефон, оснащений відеокамерою. Він відразу вихопив його і почав знімати.
Місцеві жителі, навіть найбільш недовірливі, схиляються до думки, що це був дійсно він, єті. Його і раніше зустрічали в цьому районі, але приладів, що підходять для того, щоб документально зафіксувати факт, ні у кого під рукою не опинялося.
Сам Кларкі на смерть перелякався. Це не заважає йому відганяти настирливих фотолюбителів, які намагаються відобразити екран телевізора разом з єті. Копіювати запис він також не дозволяє.
У Центрі вивчення снігової людини канадської провінції Манітоба стверджують, що за минулі 30 років єті тут бачили більше 300 разів. Проте зйомка Кларкі зроблена з дуже великої відстані, і сказати що-небудь про справжність чудовиська не можна.
Відкриттям зацікавився телеканал CBS, представники якого теж з'явилися на перегляд до Боббі. Вони запропонували зображення збільшити і подивитися його в уповільненому варіанті - це, на їхню думку, буде страшенно цікаво.
А ось зоолог Білл Уоткінс стверджує, що в цьому районі крім ведмедів немає тварин, яких можна було б прийняти за снігову людину. Якщо б вони були, каже він, то їх мало би бути багато. Хоча б для того, щоб розмножуватися. А в такому разі хто-небудь уже давно знайшов би мертвого єті або його кістки. Мабуть, про знайдену ногу зоолог не знає.
Нагадаємо, що загадкову ногу виявила в 2003 році на Алтаї група альпіністів на чолі з барнаульцем Сергієм Семеновим. Вона здійснювала сходження на Північно-Чуйський хребет. Сергій Семенов, спускаючись з гори, побачив якийсь предмет, покритий шерстю. Оглянувши його, він виявив, що це чиясь лапа, шерсть на ведмежу не схожа. Поряд знаходилися фрагменти хребта і стегнової кістки. Рентген, який Сергій зробив в Алтайському аграрному університеті, показав, що за будовою кісток це фрагмент ноги прямоходячої тварини.
Тепер залишається з'ясувати - якої. Стародавнього примата, ведмедя чи снігової людини? З Гірського Алтаю часто приходять повідомлення про снігову людину, експедиції з пошуку єті організовуються в алтайські гори з 80-х років. Щоправда, поки всі вони закінчувалися безрезультатно. Тим не менше зібрано чимало свідчень місцевих жителів. Майже всі описують істоту однаково: ріст вище двох метрів, тіло вкрите густою шерстю буро-жовтого кольору, міцні м'язи і грудна клітка. Ступні великі (розмір ноги не менше 45-го).
За матеріалами: refer.ru.
Читайте також:
